• Оновлена країна

Причини та наслідки неподолання спадщини комуністичного тоталітарного режиму в Україні

Досліджуються причини, чинники і процеси, що призвели до затяжного перебування Української республіки під впливом радянсько-комуністичної ідеології. Розглядаються історичні передумови, що гальмували демократичний поступ Української держави. Проаналізовано Закону України «Про очищення влади» та процеси, що вливають на впровадження європейських демократичних цінностей в українському суспільстві.

Ключові слова: люстрація, декомунізація, громадянське суспільство, державність.


Volodymyr Tarasyuk. Causes and consequences of not overcoming the legacy of the communist totalitarian regime in Ukraine

The causes, factors and processes that led to the protracted stay of the Ukrainian Republic under the influence of Soviet-communist ideology are studied. The historical preconditions that hampered the democratic progress of the Ukrainian state are considered. The Law of Ukraine «On Purification of Power» and the processes that affect the implementation of European democratic values in Ukrainian society are analyzed.

Key words: lustration, decommunization, civil society, statehood.


«І ніхто не вливає вина молодого в старі бурдюки,

а то попрориває вино молоде бурдюки,

і вино розіллється, і бурдюки пропадуть»

(Святе Письмо)


Трансформаційні процеси, що відбувалися у країнах Європи після Другої світової війни та після припинення існування СРСР, спрямовувалися на зміну політичних режимів, у т. ч. шляхом т. зв. подолання історичної пам’яті – ганебного минулого співпраці з гітлерівськими окупантами, а пізніше з радянською комуністичною владою. І гітлерівська Німеччина, і комуністичний СРСР вважалися загарбницькими, насильницькими тоталітарними режимами, а громадяни, які тим чи іншим чином з ними взаємодіяли – колаборантами й державними зрадниками.

Усвідомлення недопустимості збереження у будь-якому вигляді антидемократичних ідеологій – нацистської чи комуністичної спонукало уряди європейських країн до двох фундаментальних кроків – люстрації та реституції.

Розглядаючи процеси люстрації, варто відзначити, що проблематика люстраційних процесів була предметом дослідження І. Безклубого [1], Н. Мінєнкової [2], К. Зінов’єва [3], А. Митко [4], К. Хлабистової [5], В. Гошовського [6], Е. Бусола [7], які визначили основні інституційні засади, проблематику й правові механізми регулювання цього, відносно нового для України, явища.

Люстрація, яка відбувалася в Європі після Другої світової війни й після падіння СРСР полягала у деелітизації колаборантів, а саме: забороні займати не лише державні пости й висуватися на виборах, а насамперед працювати вчителями, викладачами, суддями, слідчими, прокурорами, займати керівні посади у фінансових / банківських установах й навіть носити державні нагороди та відзнаки. Повоєнні колаборанти й зрадники були усунуті від прийняття важливих суспільно-політичних рішень й поступово втратили вплив на суспільні процеси та можливості для професійного чи підприємницького розвитку.

Викривлену кальку цієї моделі пізніше застосовували і комуністи, переконавшись у її ефективності. Громадянам СРСР було добре відомо, що таке «суспільний осуд» (рос. – гражданское порицание), який використовувався партійними функціонерами для боротьби з нестандартними проявами політичної свободи.

Відзначимо, що члени нацистської партії, яким вдалося уникнути тюремного ув’язнення й післявоєнної люстрації, спішно зайняли посади в Штазі (нім. – Stasi від Staatssicherheit, укр. – Держбезпека) – спецслужбі у Німецькій Демократичній Республіці, що функціонувала у період з 1950 по 1989 рік; Штазі можна визначити, як філію КДБ СРСР у Східній Європі; близько 80% особового складу Держбезпеки НДР були активними членами нацистської партії під час гітлерівської каденції.

Ця обставина, після падіння Берлінської стіни, спонукала німецьке суспільство до більш глибокої й якісної люстрації (далися взнаки уроки повоєнної історії): були оприлюднені списки агентів Штазі / КДБ та усіх функціонерів, які сприяли комуністам й були причетні до злочинів проти німецького народу під час панування радянського тоталітарного режиму. Відзначаючи важливість своєчасного прийняття люстраційного законодавства, один із головних ініціаторів процесу розірвання з минулим у Східній Німеччині, президент ФРН Йоахім Гаук писав: «Логічно немислимо, щоб ті, хто служив цьому апарату пригноблення, як і раніше, продовжували б займати керівні посади. Нам потрібно переконати наш народ у тому, що він тепер вільний, і зробити так, щоб люди перейнялися довірою до органів влади на всіх рівнях» [8]

Аналогічні кроки застосували й інші поневолені совєтами країни Східної Європи. Балтійські держави, Польща, Угорщина, Чехія, Румунія, Болгарія, а згодом і Словаччина зберегли й оприлюднили архівні матеріали, розсекретили списки агентури, застосували люстраційні запобіжники недопущення носіїв комуністично-поневолювальної ідеології до прийняття суспільно-політичних, державницьких рішень. У 1991 році заступник міністра внутрішніх справ Польщі порівняв мережу співробітників таємної поліції з раковою пухлиною польського суспільства. На його думку, ідентифікація колишніх агентів і інформаторів – «це питання ні помсти, ні осуду, а лише питання довіри нашим співгромадянам, які публікуються в газетах, приймають закони і керують нашою країною» [9]. Прихильники перевірок посадових осіб у Польщі не раз попереджали, що відмова від люстрації може загрожувати такими соціальними наслідками, як загальна недовіра громадян публічним інститутам, відсутність широкої політичної участі, нерозвинене громадянське усвідомлення і зростання почуття соціальної відчуженості.

Люстрацію і оприлюднення архівних даних у східноєвропейських країнах варто розглядати як один із напрямів посткомуністичної демократичної трансформації, націленої на формування інститутів підзвітності влади та зміну характеру взаємовідносин між державою і суспільством. Перехід від неправової держави, заснованої на сваволі влади, систематичному придушенні інакомислення, вибірковому застосуванні правових норм, порушенні громадянських і політичних прав, до демократичної, правової держави вимагав від нових лідерів одночасного проектування принципово іншого інституційного середовища й створення механізмів захисту від відновлення колишніх тоталітарних інститутів і практик у майбутньому. Люстрація в цьому контексті сприймалася частиною посткомуністичних еліт як спосіб захисту щойно встановленої демократії від реваншу представників колишньої системи в особі функціонерів правлячої комуністичної партії, а також співробітників та інформаторів таємної політичної поліції. Обмеження доступу цих осіб до державних і деяких приватних інститутів у новій системі символізувало неприйнятність для демократії тих антицінностей і принципів, які протягом десятиліть були затребувані найбільш репресивними інституціями тоталітарної держави, де політичні критерії відбору керівних кадрів полягали у лояльності вищому керівництву, пристосуванстві, цинізмі, опортунізмі, неефективністі й нездатності вирішувати управлінські та інші завдання в умовах прозорості та конкуренції.

Діяльність агентів таємної політичної поліції, які гордо називали себе «чекістами» й підпорядковувалися партійному керівництву країн «народної демократії», була спрямована на захист соціалістичного ладу і незмінно супроводжувалася тотальним контролем та примусом, порушеннями прав і свобод людини, придушенням інакомислення, обмеженнями свободи пересування і виїзду за кордон, вибору професії і релігії, перешкоджанням виникненню зачатків солідарності, формуванню громадянського суспільства. Основними професійними навичками агентів (а, отже, єдиними професійними навичками, якими володіли ті «державні службовці») була організація системи масових доносів, стеження і нагляд, прослуховування телефонних розмов і перлюстрація поштової кореспонденції, фабрикація кримінальних справ, вироблення і реалізація неправових методів переслідування, включаючи різноманітні заходи морального впливу, дискредитацію, шантаж, підкуп, «вибивання» потрібних свідчень за допомогою тортур, удосконалення методів пропаганди, дезінформації та ідеологічної індоктринації. Система державного насильства, створювана за допомогою подібних інструментів, сприяла формуванню атмосфери страху і загальної підозрілості, руйнуванню соціальної довіри і основ солідарності, служила розвитку таких суспільних якостей, як байдужість, пасивність, цинізм, пристосовність до насильства і несправедливості.

Відсторонення від влади людей, які володіли зазначеними компетенціями, було пов'язано зі спробою вироблення іншої системи цінностей, якісної зміни виміру влади, формування її морального та соціального капіталу і, як наслідок, підвищення довіри громадян до державних інститутів у посткомуністичний період.

Хоча важливість подібних механізмів не завжди усвідомлювалася елітами та суспільствами країн Східної Європи на ранньому етапі посткомуністичного транзиту, проте рано чи пізно всі держави регіону, зацікавлені у створенні демократичних інститутів або поліпшенні якості демократії, реалізовували проекти декомунізації. Грузія (у 2011 р.) і Україна (у 2014 р.) останніми застосували (хоча й частково) люстраційні механізми, що стало символом відмови від пострадянської моделі й вибору демократичного шляху розвитку [10].

Через 30 років після розпаду СРСР лише Росія та Білорусь являють собою втілення тих побоювань і загроз, про які попереджали європейські прихильники люстрації – відмова від подібних заходів може призвести до реваншу, відновлення впливу колишніх репресивних структур і, отже, до нових утисків прав і свобод людини. Збереження наступності репресивних інститутів тоталітарного режиму й відсутність кадрових обмежень для осіб, причетних до злочинів і порушень громадянських прав, спричинили поступове відновлення радянських репресивних практик вже в нових умовах. Наслідком відмови від люстрації та інших заходів перехідного правосуддя стало те, що значна частина влади і власності в пострадянській Росії та Білорусі була збережена в руках колишньої номенклатури і поступово консолідувалася в руках вихідців із силових структур, насамперед таємної політичної поліції.

Російсько-білоруський негативний досвід на тлі успішної практики демократизації європейських країн свідчить, що перехід від тоталітаризму до демократії без серйозних інституційних реформ, а також без реалізації спеціальних кадрових заходів щодо функціонерів колишнього режиму, повноцінного відкриття архівів репресивних органів та інших заходів перехідного правосуддя, навряд чи можливо реалізувати.

Реституція, як другий важливий крок (після деелітизації колаборантів) у процесі розбудови демократичної Європи, полягала у відновленні прав громадян, постраждалих від націоналізації й загарбницької політики радянського комуністичного режиму. В такий спосіб уряди звільнених країн закарбували не лише нелегітимність і незаконність дій та рішень попередньої комуністичної влади, а й продемонстрували власному суспільству та світовому співтовариству ворожість комуністичної ідеології європейським цінностям свободи і рівності. «Все, що відбулося під час комуністичної інтервенції, є ганебним, злочинним і таким, що суперечить світоглядним принципам і цінностям демократичної Європи» [11] – з такими настроями постсоціалістичні країни розпочали демократичне відродження. Перш ніж відновлювати традиції підприємництва, громадянської солідарності, свободи слова й віросповідання, нові демократичні уряди визнали радянське минуле історичною трагедією / ганьбою європейських націй й поспішили відновити структуру власності до попереднього стану (дорадянського періоду), визнавши недійсними значну частину нормативно-правових актів комуністичної влади, демонструючи (у т.ч. наступним поколінням), що будь-які репресивні процеси матимуть зворотні наслідки.

Люстрація колаборантів/зрадників й реституція порушених загарбниками прав сприяли відновленню європейської і національної свідомості, залишаючи у пам’яті людей згадку про криваве, агресивне й карколомне ХХ ст. [12]. Перша й Друга світові війни, утвердження й крах тоталітаризму, припинення холодної війни та гонки озброєнь, політичної колонізації низки держав – ці глобальні події назавжди залишаться ідентифікуючими ознаками ХХ століття.

Ернест Ренан так окреслив своє бачення подолання наслідків цих історичних періодів: «Забування, навіть, не побоюся цього слова, історичної помилки – це надважливий фактор у творенні нації; тому поступ історичної дисципліни часто становить небезпеку для національної ідентичності. Суть нації полягає в тому, що всі, хто до неї належить, мають багато спільного, а також у тому, що вони багато чого мають забути» [13].

Відновленню легітимної влади й поверненню Європи до демократії перешкоджав тягар ганебної спадщини попередніх періодів. Нацисти, а згодом і комуністи та їх поплічники зазнали нищівної поразки, але з огляду на масштаб їхніх злочинів та поширення насильницьких ідеологій, цього було не достатньо.

Для більшості європейців Друга світова війна – це не битви та переміщення ворогуючих армій, а щоденна деградація, зрада та приниження. У 1945 році їм не було чим особливо пишатися, натомість вистачало причин для сорому і відчуття провини. Жителі Європи переживали війну переважно пасивно – спочатку завойовані та окуповані однією групою іноземців, а потім звільнені іншою. Єдиним приводом для колективної національної гордості, як зазначає Тоні Джадт, були озброєні партизанські рухи Опору, які боролися з окупантом, але «опір» був поняттям розмитим та неоднозначним [14], інша річ – «колабораціонізм».

Колаборантами вважалися ті, хто пов’язав свою долю з нацистами або фашистами, щоб отримати політичну чи економічну вигоду під час війни; і хоча злочину «колабораціонізму», як і його правового визначення та міри покарання, до війни не існувало, колаборантів судили за державну зраду.

Карати колаборантів почали ще до припинення бойових дій – індивідуально чи за наказом підпільних організацій руху Опору. В проміжку між відходом німецьких військ і встановленням ефективного контролю союзницькими урядами, народний гнів та особисті прагнення помсти, часто змішані з політичним опортунізмом і матеріальними інтересами, призводили до нетривалого, але кривавого зведення рахунків. Наприклад, у Франції близько 10 тисяч осіб були страчені під час «позасудових» процесів. Аналогічні настрої панували і в Італії, де впродовж останніх місяців війни репресії та самосуди призвели до смерті близько 15 тисяч осіб. У Бельгії лінчували чи стратили в інший спосіб 265 чоловіків та жінок, у Нідерландах – менше ста. Жан-Поль Сартр пізніше описував колаборацію, як сексуальне «підкорення» владі окупанта, а колаборантів, у романах 1940-х років, зображували як жінок чи слабких («жінкоподібних») чоловіків, зваблених чарами мужності їхніх тевтонських володарів.

Роззброєння учасників руху Опору, принаймні в Західній та Центральній Європі, відбулося безконфліктно. Влада закрила очі на вбивства й інші злочини, скоєні протягом безконтрольних місяців звільнення: наприклад, тимчасовий уряд Бельгії оголосив амністію на всі правопорушення, вчинені в ім’я руху Опору впродовж сорок одного дня після офіційної дати звільнення країни. Скрізь панувало мовчазне розуміння того, що щойно відновлені органи влади мають узяти на себе відповідальність за покарання винних (зрадників, оплічників ворога, колаборантів).

Але що означало бути «колаборантом»? У чому саме полягала їх провина? Як юридично визначити й кваліфікувати ці дії? У різних країнах ця дилема вирішувалася по-різному, але загальна проблема була спільною для всіх – те, що сталося в Європі з 1939 по 1945 роки, не мало прецедентів. Насамперед будь-який закон про взаємодію колаборантів із німцями повинен мати зворотну дію: до 1939 року злочину «співпраця з ворогом» не існувало. Під час попередніх війн окупаційні армії шукали співпраці й отримували сприяння і допомогу місцевого населення; лише за деякими особливими винятками, це вважалося одним із проявів шкоди, якої завдавала війна.

Передбачаючи цю проблему, французький, бельгійський та норвезький уряди в екзилі, під час окупації, намагалися видавати застережні укази про жорсткі покарання за колаборацію по завершенні війни. Але ці укази більше мали за мету відвернути людей від співпраці з нацистами й не мали нормативно-правового характеру та не могли заздалегідь розв’язати проблему визначення особистої та/чи колективної провини. Ті, хто опинився при владі в 1944-1945 роках, мали політичну перевагу: вони могли покласти масову відповідальність за воєнні злочини й колабораціонізм наперед визначеному колу осіб – членам певних політичних партій, військових та урядових організацій, але така процедура оминала багатьох осіб, покарання яких вимагали народні маси, проте охоплювала тих, чиїм головним переступом була бездіяльність або боягузтво.

Подальші процеси мали неоднозначний і нестабільний характер. Вироки судів залежали від того, коли і де їх ухвалювали. Під час процесів траплялися незліченні процедурні порушення та неочікувані збіги обставин. Результати були не бездоганні. Однак дивовижно, що у 1945 році верховенство права взагалі було відновлене; адже ніколи раніше весь континент не мусив давати визначення новим видам злочинів такого масштабу. В результаті в Нідерландах розслідування провадили щодо 200 тис. осіб, з яких близько половини потрапили до в’язниці; 17,5 тис. державних службовців втратили роботу; 154 осіб засудили до смертної кари, 40 вироків було виконано. У Бельгії до вищої міри покарання засудили 2 940 осіб (страчено було 242 особи), приблизно стільки ж колаборантів було ув’язнено. У Данії злочин колабораціонізму взагалі був практично нечуваним, утім із кожних ста тисяч данців 374 отримали тюремні строки внаслідок повоєнних процесів. Протягом 1944-1951 років державні суди Франції засудили 6 763 особи до смертної кари (з них 3 910 – заочно) за зраду та дотичні злочини; головним покаранням була «національна деградація», запроваджена 26 серпня 1944 року, одразу ж після звільнення Парижа [15]. Жанет Фленнер про це писала: «Національна деградація означає, що тебе позбавляють усього, що полюбляють французи: приміром, носити воєнні відзнаки; права бути юристом, нотаріусом, вчителем у державній школі, суддею і навіть свідком у суді; права керувати видавництвом, радіо чи кінокомпанією; але найголовніше – права бути директором страхувальної агенції чи банку» [16]. «Національну деградацію» застосували до 49 723 французів.

Упродовж 1945-1947 років відбулася низка судових процесів, на яких союзницькі окупаційні сили в Німеччині судили нацистів та колаборантів за воєнні злочини, злочини проти людства, вбивства та інші поширені правопорушення, скоєні в ім’я нацизму. Найвідоміший серед цих процесів – Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі, який судив нацистських лідерів, із жовтня 1945 по жовтень 1946 року. Однак було й багато інших: американські, британські та французькі військові трибунали судили нацистів нижчої ланки на території відповідних окупаційних зон, а також разом із Радянським Союзом відправляли їх до інших країн, зокрема Польщі та Франції, щоб судити за місцем скоєння злочинів. Процеси над воєнними злочинцями не припинялися впродовж періоду союзницької окупації Німеччини: у західних зонах понад 5 тис. осіб були визнані винними, майже 800 – засуджені до найвищої міри покарання, 486 осіб – страчено; остання страта відбулась у Ландсберзькій в’язниці в червні 1951 року.

Від самого початку суди над німецькими військовими злочинцями апелювали не лише до справедливості, а й до виховання. Головний Нюрнберзький процес двічі на день транслювали на німецькому радіо, а зібрані свідчення використовували в школах, кіно та центрах перекваліфікації по всій країні. Американці у своїй зоні одразу ж розпочали програму перевиховання та денацифікації, заборонили нацистську партію, намагалися знешкодити її коріння й посіяти зерна демократії та свободи в суспільному житті німців. Армію США в Німеччині супроводжували безліч психологів та інших фахівців, які мали визначити причину, чому німці зайшли так далеко. Цивільні особи в Німеччині в обов’язковому порядку відвідували концентраційні табори та переглядали фільми із зображенням нацистських звірств, бібліотечні фонди оновили, газети та періодичні видання взяли під прямий контроль союзники, призначивши до них нових редакторів і власників.

Викорінення нацистської ідеології та ганебного, зрадницького минулого зі свідомості європейців стало одним із ключових гуманітарних завдань під час відновлення повоєнної Європи. Значення цих питань не поступалося економічним чи технологічним викликам, що постали після Другої світової війни. Основними інструментами вирішення цієї гуманітарної проблеми були дошкільне виховання, шкільна й вища освіта, наука, література, театр, кіно, ЗМІ, мистецтво, музейна справа та олімпійський спорт. Завдяки розвитку суспільно-гуманітарних чинників європейські країни зазнали найбільшого у ХХ ст. економічного й технологічного розвитку, що сприяло поваленню комуністичної імперії – радянського режиму, що поширився Європою завдяки значній ролі СРСР у перемозі над гітлерівською Німеччиною.

Але не усі країни Східної Європи після падіння комуністичного колосу рішуче взялися за відновлення історичної справедливості й розірвання зв’язків із радянським минулим. Україна перебувала під більшовицько-радянським гнітом з 1919 по 1991 р. Албанія, Болгарія, Східна Німеччина, Польща, Румунія, Угорщина та Чехословаччина – з 1945 до 1991 р. (Східна Німеччина вийшла із Організації Варшавського договору в 1990 р.). Радянська окупація Балтійських країн тривала з 1940 до 1991 р. Таким чином, Україна була поневолена комуністами протягом 72 років, Балтійські держави (з урахуванням німецької окупації) – 51 рік, країни Варшавського договору – 46 років.

Найбільшої шкоди з усіх перерахованих суб’єктів міжнародного права зазнали країни – колишні республіки СРСР, зокрема Україна. 72 роки ідеологічного й політичного насильства та приниження, голодомор, цілеспрямоване знищення національних еліт, тотальне російщення – усе це призвело до глибокої інтеграції в суспільній свідомості українців антиціннісних наративів радянсько-комуністичного патерналізму.

Як і республіки Балтії, Україна мала свою історію незалежності, яку вона востаннє набула і втратила після Першої світової війни і яку також асоціювали з історією Росії: в очах багатьох російських націоналістів Київська Русь – князівство ХІІІ ст., що простягалося від Карпат до Волги і було невід’ємною частиною ідентичності імперії. Але більш нагальне і практичне значення мали українські матеріальні ресурси. Розташована безпосередньо на шляху Росії до Чорного і Середземного морів та Центральної Європи, Україна була основою радянської економіки. Вона становила лише 2,7% території, але за кількістю населення – 18% і водночас виробляла майже 17% валового національного продукту країни. В останні роки СРСР на Україну припадало 60% запасів вугілля країни та більша частка її титану, а напрочуд родючий ґрунт постачав понад 40% вартості сільськогосподарського виробництва [17].

Для українців, як і більшості людей, що жили за комунізму, звільнення від радянського тоталітаризму жодним чином не передбачало палкого бажання опинитися серед дикої економічної конкуренції, а тим більше відмовитися від безкоштовних соціальних послуг, гарантованих робочих місць, дешевого житла чи будь-яких інших «пільг» комуністичної моделі. Саме це зрештою і було однією з «принад» Європи, як її уявляли на Сході, – те, що вона відкривала перспективу заможності й безпеки, свободи і захисту. Вважалося, що можна отримати соціалістичний пиріг і з’їсти його на свободі.

72 роки перебування у складі СРСР далися взнаки й після проголошення незалежності у 1991 р. Українцям знадобилося 23 роки, щоб дозріти до усвідомлення необхідності застосування люстрації, а питання реституції націоналізованого більшовиками майна й досі не винесене на порядок денний.

Але чи можна застосовувати люстрацію до агентів КДБ та інших комуністичних функціонерів через 23 роки після зміни політичного режиму? Чи є таке «очищення влади» ефективним і справедливим? Як сучасній Україні виправити помилки бездіяльності, допущені після 1991 р.?

«Значення і цілі закону України про очищення влади (люстрацію) відмінні від значення та цілей інших законів про люстрацію, які прийняті у країнах Центральної та Східної Європи. В той час, як інші закони про люстрацію стосувалися спадщини тоталітарних режимів, люстрація в Україні спрямована на запобігання загрозі, яка з’явилася, існує і ставить під сумнів саме виживання країни. Ситуація в Україні, де одну частину території анексували, а в іншій триває війна, відрізняється від ситуації в інших країнах – членах Ради Європи. При застосуванні вже апробованих європейських стандартів слід враховувати ці факти. Невизнання відмінності у значенні та цілях законів про люстрацію і воєнної ситуації в Україні суперечить духові Європейської конвенції з прав людини, яку було розроблено внаслідок Другої світової війни» [18], – такого висновку дійшов Роман Давид у 2015 р., проаналізувавши Закон України «Про очищення влади».

А Венеціанська комісія дійшла такого висновку щодо Закону України «Про очищення влади»: «Венеціанська комісія нагадує, що люстрація не є порушенням прав людини як таких, а демократична держава вправі вимагати від державних службовців бути лояльними до конституційних принципів, на яких вона заснована. Тим не менше, для того, щоб поважати права людини, верховенство права і демократії, люстрація повинна встановити справедливий баланс між захистом демократичного суспільства, з одного боку, та захистом індивідуальних прав – з іншого. Люстраційні процедури, незважаючи на їх політичний характер, повинні бути розроблені й проведені тільки юридичними засобами, відповідно до Конституції і з урахуванням європейських стандартів, що стосуються верховенства права і поваги до прав людини. Якщо це буде зроблено, то процедура люстрації може бути сумісна з демократичною державою, яка керується верховенством права. Венеціанська комісія оцінила Закон «Про люстрацію» у світлі чотирьох основних принципів, що випливають з відповідних міжнародних стандартів, а саме: провина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку; право на захист, презумпція невинуватості й право на оскарження в суді мають бути гарантовані; повинні бути дотримані різні функції і цілі люстрації, а саме захист нової демократії, з одного боку, а з іншого – кримінальне право, тобто покарання осіб, провину яких доведено; люстрація повинна відповідати суворим часовим рамкам як у період її виконання, так і в період перевірки. Комісія дійшла таких основних висновків: a) застосування люстраційних заходів до періоду правління радянської комуністичної влади через стільки років після закінчення цього режиму і вступ в силу демократичної конституції в Україні потребують переконливих причин, щоб обґрунтувати наявність конкретної загрози для демократії, яку колишні комуністи становлять на даний час; Комісія вважає, що важко виправдати таку пізню люстрацію; б) застосування люстраційних заходів стосовно недавнього періоду, протягом якого пан Янукович був Президентом України, в кінцевому підсумку поставить під сумнів реальне функціонування конституційних і правових рамок України як демократичної держави, заснованої на верховенстві права; c) Закон «Про люстрацію» містить кілька серйозних недоліків і потребує перегляду, принаймні таких положень: люстрація повинна стосуватися тільки посад, які можуть дійсно становити значну загрозу для прав людини та демократії; перелік посад, які підлягають люстрації, повинен бути переглянутий. Провина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку і не може припускатися на підставі лише приналежності до категорії державних установ; критерії для люстрації повинні бути переглянуті. Відповідальність за проведення процесу люстрації повинна бути знята з Міністерства юстиції та покладена на спеціально створену незалежну комісію, за активної участі громадянського суспільства. Процедура люстрації повинна поважати гарантії справедливого судового розгляду (право на адвоката, рівність сторін, право бути вислуханим особисто); судові розгляди повинні призупинити адміністративне рішення про люстрацію до ухвалення остаточного рішення; Закон «Про люстрацію» повинен конкретно передбачати ці гарантії. Люстрація суддів повинна регулюватися лише одним законом, а не тими, які перекриваються, і здійснюватися тільки при повній повазі конституційних положень, що гарантують їх незалежність, і тільки Вища рада юстиції повинна нести відповідальність за будь-яке звільнення судді. Інформація про осіб, що підлягають люстраційним заходам, повинна оприлюднюватися тільки після остаточного рішення суду» [19].

Олександр Павліченко з Харківської правозахисної групи після прийняття Закону України «Про очищення влади» звернув увагу, що «люстрація зачіпає права й інтереси інших осіб, ніж тих, що заявлені в меті й цілі закону. Заявлено, що «Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини» (ч. 2 ст. 1 Закону). Для досягнення цієї мети пропонується очистити державний сектор із забороною перебувати в ньому впродовж 10 років від тих, хто 1) доклався до узурпації влади Януковичем (хоча це явище не є визначеним в правовому сенсі та доведеним і закріпленим як факт, але це деталь, яку ми не аналізуємо), 2) «мінував і підривав» основи нацбезпеки й оборони, 3) протиправно порушував права людини і основоположні свободи. Порівняємо, які ж конкретно категорії чиновників закон пропонує люструвати для того, щоб досягнути заявлених цілей. Для цього слід звернутись до статті 3, з якої можна виокремити чотири групи державних службовців або тих, хто прагне ними стати. Першу групу становлять чиновники «часів» Януковича (п. 1. ст. 3), яких розділено на десять підгруп – від президента до заступників керівників самостійних структурних підрозділів центральних органів ГПУ, СБУ, МВС та деяких інших прирівняних до силових відомств. До другої групи осіб, які підпадають під дію Закону, належать посадові особи, які можуть бути пов’язані з репресіями, що мали місце в час з 21 листопада 2013 по 22 лютого 2014 року (тут теж 13 п